“Діди були козаками, батьки – дітьми козачими, а ми хвостами собачими” Сотні років по колу ходимо прив’язані до стовпа історії, крутимо її млин перемелюючи себе з допомогою погоничів чужинців. Нам нав’язали антилюдську модель життя, гинуть мільйони українців у мирний час, гине їх душа, культура, історія, література, майбуття. Лінію національного фронту у нас тримають мертві герої. А перемогти можна лише коли її тримають живі. Як можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану? Так її одурити, обікрасти, збити з магістрального шляху, згребти під себе ресурси, підібрати до рук пресу, радіо і телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід? Наша Незалежність привела у нову залежність від чужих і своїх негідників. У нас навіть релігійні конфесії виконують замовлення партій та чужих держав.

 

Де в українців на покуті Шевченко, Мамай, Леся Українка, Франко, коли вони будуть прочитані? У нас декоративне козацтво, а часто і вороже Україні. Чоловік формується не тоді коли затуляється щитом, а тоді коли підіймає меч. Доля не усміхається рабам. Якась Україна буде, і чиясь, тільки не наша. Стільки жертв за багато століть і за таку незалежність, і за таку демократію? Чи є ще така країна за кількістю принижень на душу населення?! Ми втрачаємо Україну, вона заражена мертвими ідеологіями, поляризована, сконфронтована соціально, національно, релігійно. Що ж коли дозволили сісти собі на голову, отже кращої долі не варті.

 

Наша історія принижена, оббріхана, наші герої перетворені у ворогів. У нас відлік часу по трагічних подіях, від війни до війни, від голодомору до репресій, від Чорнобиля до вкраденого Майдану. А постійний спогад про поразки, смуток – роззброюють людей. Ми всі пронумеровані, а де наша людська ідентифікація, а національна? Україна та Київ – філіали декількох держав. Постійні компроміси в кінцевому результаті приводять до зради та поразок. Наче вільні, незалежні, а тихенько вмираємо не борсаючись і не борючись. Усе сміття світу висипали на Україну: тамплієри, місіонери, проповідники, нелегали, неформали, голубі, наркоділери, кілери, шахраї міжнародного класу. Новий порядок на землі наводиться для золотого мільярда. Хто ці гравці, що рухають народами, державами?

 

Нас розбито на блоки, коаліції, конфесії, партії, козацтва, щоб роз’єднати, а потім звести на арені всесвітньої бойні. Тому кожна українська справа закінчується імітацією або провокацією. Українці стали нацменшиною, у резервації. У нас вкрали Батьківщину і Незалежність. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою, і гарантувати це моїм дітям і внукам на майбутнє. Чому я не можу сказати собі: “Держава – це я, нація – це я”? А можливо ні з ким не треба боротися, живи своїм життям, роби свою справу. Менше нарікай на себе, на націю, на державу, на сусідів, на ворогів. Вибери собі іншу владу, напиши свою історію, поверни своїх геніїв, героїв, украдене багатство, культуру, мову. Позбудьмося печаті меншовартості. У цьому і допоможе нам досвід предків, адже їм ще гірше жилося, але вони не гнулися, не плазували.

 

“Стій за Звичай горою, то й люди будуть з тобою”. Саме Звичай забезпечив Україні перемоги, виживання серед ворожих сусідів протягом багатьох століть. У добу Запорозької Січі Звичай розцвів з новою силою, він утвердив самоврядування українців, як гуманний народ, що показав світу людські відносини за багато десятиріч раніше, поки Європа спала в рабстві та насильстві. Саме рівноправні взаємини між українцями (рядовими і верхівкою, бідними і багатими) дали можливість проіснувати Козацькій республіці більше 300 років. Так було і раніше на Праукраїні. А той безперервний зв’язок поколінь у культурі, історії забезпечив перемоги живим, тому що “мертві тримають живих” (Г. Лебон). Звичай – це закон, мораль – його виконання.

 

Як формувався, з чого виник Звичай? Спочатку це були правила поведінки, які склалися давно у наслідок їх тривалого, систематичного застосування певною кількістю людей. Звичай є засобом узгодження суспільного життя. Він існує у свідомості людей і передається від покоління до покоління. Звичаєве право – це той самий Звичай але з маленьким дотиком до нього римського права. Звичай має дуже велику життєву внутрішню силу, тому що його витворив народ своїм життям. Один із дослідників Д. Мейєр зауважив: “Звичай настільки могутній в юридичному повсякденні, що, напевне, виведе із застосування закон, спрямований проти його застосування.”

 

У той далекий час Запорозькі козаки не мали писаних законів і діяли на підставі стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду. І на території Січі польські та московські закони ігнорували. Характерною ознакою Звичаю була його обрядовість, в якій широко застосовувалась усна народна творчість. У формі коротких речень закарбовувалися головні ознаки звичаю (прислів’я, приказки, поговірки), усе це робило звичай зрозумілішим, потрібнішим та рідним наступним поколінням.

 

Для прикладу наводимо козацькі звичаєві прислів’я: Добре все по мірі. Де велика рада – там рідкий борщ. Не буду душі вбивать, а буду правду казать. Або волю добувати, або вдома не бувати. Або будемо на Русі, або пропадемо усі. Береженого Бог береже, а козака шабля стереже. Хто любить піч – тому ворог Січ. Мала правда велику брехню перемагає. Дерево міцніє корінням, а людина друзями. Не той друг, що медом маже, а той, що правду каже. Хто кривдить людей – той кривдить своїх дітей. Од Богдана до Івана не було гетьмана. Місяць – козацьке сонце. Той дає раду, хто знає правду. Богу молись, а до берега гребись. Добрая тая рада, де щира правда. Не пив води Дунайської, не їв каші козацької. Коли праве діло, то говори сміло. Поки всі на печі – козак на коні. Стій за правду горою, то й люди с тобою. Свій своєму не ворог. До булави треба голови. Воля світ береже – неволя в яму веде. Волі не чекай, сам здобувай. Добре братство – краще багатство. Дарма смерті не шукай, як зустрінеш не тікай. Не всякий козак, що шаблю має. Козак душа правдива,справедлива не зрадлива. Козацькому роду нема переводу.

 

У той далекий час на Січі Звичай ще називали “Козацьким правом”, яке ґрунтувалось на “батьківських” відносинах між отаманами та козаками. А система періодичного переобирання козацької старшини відсіювала випадкових або ворожих осіб, які рвалися до влади. Козацьке коло також зрівнювало моральні, економічні стосунки в товаристві. Охоронцями козацького звичаю на Січі і в паланках були Діди – старійшини – заслужені козаки, які раніше займали виборні посади і користувалися авторитетом серед козацької громади. Саме Діди – старійшини здійснювали козацьке правосуддя і стежили за дотриманням давнього, освяченого віками звичаю. Звичай – це ще своєрідна, постійна толока – духовна, правова, економічна, військова, фізична, як зазначив дослідник звичаю М. Слабченко: “В умовах Козацької республіки всі найважливіші справи, як воєнні, так і мирні вирішувалися, як правило, гуртом, групою. Тому індивідуальне сприйняття світу окремими козаками входило, переливалося до групового світосприйняття”.

 

Походження Звичаю. Професор В. Сергієвич подає такі роздуми, на основі яких утворився Звичай:

 

– під впливом подій, обставин у людини виникла певна реакція на побачене, почуте, пережите;

 

– подібна ж реакція виникла у групи людей, яка також була свідком подій;

 

– ту ж саму оцінку підтримувало широке коло людей;

 

– на подібні події у майбутньому вже було відпрацьоване бачення та реакція людей;

 

– так з’явилися звички, а на їх основі формувався Звичай як основа переконання народу, як норма живого неписаного закону буття;

 

– отже, Звичай, звичаєве право, та козацьке право – це продукт безпосередньої народної творчості, а не законодавчої влади.

 

А норми права з’явилися завдяки існування Звичаю. Юридичне ж право забезпечується примусовою силою держави. Звичаєве ж право забезпечується свідомим духом народу, його традиціями, вдачею. Тому в Україні юридичне право повинно якнайбільше відповідати духу Звичаєвого права, національної культури, традиціям. Завдяки цьому, дійсно, у нас буде влада народна, а не чужинська. Існують різні форми перетворення Звичаю у Звичаєве право: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судах на підставі норм Звичаю, закріплення існуючого Звичаю у законодавстві.

 

Зразки Звичаєвого права: збірник законів “Руська правда”; “Литовські статути”, писані руською мовою (1.1529; 2.1566; 3.1588), в останньому найбільше подані засади старовинного Українського Звичаєвого права; “Конституція “Пилипа Орлика”.

 

Про використання Звичаю в Україні та на Січі у той суворий час визвольної війни свідчить застосування смертної кари та суворих тілесних покарань винуватців-козаків:

 

– відсічення та ламання кінцівок, побиття киями до смерті;

 

– винуватців прив’язували до гармат на майдані;

 

– відбирання майна, розстрілювали, топили, вішали на шибениці;

 

– підвішували на залізних гаках, садовили на палю;

 

– закопували живцем у землю;

 

– побиття камінням до смерті.

 

Із застосуванням та живучістю Звичаю на Україні змушений був змиритися Московський самодержець Олексій Михайлович, який у своїй грамоті, жалуваній Б. Хмельницькому 27 березня 1654 року, визнавав право українців на життя за своїм Звичаєм: “А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, так ми великі государі, лишили війську Запорозькому вибирати гетьмана самим між собою, по давньому Звичаю. Судитися велим їм у своїх старшин по давнішим правам її ”.

 

Історія формування козацького права (Звичаєвого) на Запорозькій Січі розглядалася в працях М. Грушевського, Д. Яворницького, А. Ригельмана, А. Скольковського, М. Слабченка. С. Наріжного, О. Лазаревського, І. Теліченка, Д. Багалія, П. Захарченка, О. Кузьменець, В. Калиновського, І. Терлюка, П. Музиченка, А. Ткача, Г. М’ягка, Д. Андреєва, З. Ромовська, С. Бервено.

 

За які ж провини карали винуватців:

 

– службові: розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем, ухиляння від служби, дезертирство, зрада, не надання допомоги;

 

– проти порядку, правління і суду: непокора старшині, підроблення печаток, криво присяга і криво свідчення на суді;

 

– проти особи: замах на життя, здоров’я, убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа, бійки;

 

– проти власності: крадіжка, пограбування, приховування краденого, знищення чужого майна, грабунки;

 

– проти моралі: зганьблення жінки, перелюбство, приведення жінки на Січ і зв’язок з нею на Січі, пияцтво.

 

Звичаєве право передбачало умовну оперативну роботу: “Заклич”, “Звіт”, “Гоніння сліду”, “Присяга”. Як засіб з’ясування правди ще існував з Київської Русі – “Божий суд” – випробовування водою і вогнем. Обов’язком козацького суду було судити винних швидко, правдиво і безсторонньо.

 

Сутність Запорозької Січі. Січ – громада самітників утікачів, яка заснована на колективній формі власності, рівності козаків у користуванні землею, кооперативних форм господарювання та зрівняльного розподілу благ. Запорозька Січ у XVI – XVII ст. перетворилась в оригінальну козацьку воєнну общину, чогось подібного не знала ні одна країна світу. У XVIII ст. ця община набрала державницьких ознак. Сутність козацької республіки – держави, як називали нашу країну в той далекий і ближній час, заключається в таких ознаках:

 

– діяв принцип виборності влади по вертикалі;

 

– колегіальність у вирішені усіх питань на Січі;

 

– постійна змінність та звітність верхівки;

 

– участь козацтва у формуванні системи судових органів та їх діяльності в цих органах.

 

Органи управління на Січі:

 

– військова старшина – кошовий, отаман, військовий суддя, осавул, писар, курінний отаман;

 

– військові чиновники – булавочний, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;

 

– похідна та паланкова старшина – полковники писарі.

 

Впровадження звичаю у сьогоденні. Як упровадити все те корисне із Звичаю для України? Приклади для цього є у світовій спільноті. Наприклад, Конституція Ізраїлю побудована на споконвічному єврейському Звичаю із вкрапленнями сучасного права. Подібне ж ми зустрічаємо в Японському, Китайському законодавствах. Великобританія, яка фігурує найбільш консервативною державою світу підтверджує ґрунтування своїх законів на прадавньому Звичаю і традиціях.

 

На шляху до створення власної правової і демократичної держави України був Пилип Орлик – державотворчу програму він зафіксував у “Конституції”. Якщо взяти сучасний Цивільний кодекс України (2003 р.), то там зафіксовано, що цивільні відносини можуть регулюватися Звичаєм (стаття № 7).

 

Сучасне українське суспільство потребує справжніх національних, демократичних основ, а не штучних, накинутих нам заходом. І цією демократичною основою є український Звичай. Саме тому Конституційний Суд України (02.11. 2004 р.) зафіксував у своєму рішенні включення звичаю, традицій, норм моралі у правові норми. І в судочинстві потребу ґрунтуватися у своїх доказах на Звичаї доказує сторона, яка посилається на Звичай.

 

Перш за все Звичай – це спосіб життя нації, який повинен передаватися від покоління до покоління в усіх напрямках: культурологічному, економічному, політичному, військовому і державотворчому. Збереження Звичаю і традицій у різних напрямках життя українського народу дає змогу відродити своєрідність України, її прадуховність і все позитивне, що напрацьоване протягом багатьох століть.

 

Виборча демократична система, яка склалася на Запорожжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби, в якій Звичай переріс у державно-національну традицію. Це і породило нам козацьку державу. А в роки Незалежності України була також спроба утвердити народовладдя але, на жаль, то лише намагання та розмови на папері. Тому пропонується як роздуми – тези про Український козацький Звичай – для сучасного використання у козацькому середовищі:

 

Український козацький Звичай (розширене розуміння). Звичай – це: – Коло, Віче, Рада, самоврядування, без цього звичай вмирає;

 

– звичай творився багато століть, він охоплює уявлення, знання і вміння народу;

 

– теоретичні джерела Звичаю живляться усною народною творчістю, “Супойським переказом”, “Велесовою книгою”, “Руською Правдою”, Козацькими літописами, “Конституцією” П. Орлика, “Історією Русів”, творами Г. Сковороди, Івана Котляревського (“Енеїда”), творами Т. Шевченка і І. Франка, Л. Українки, В. Шаяна, Д. Яворницького, Л. Силенка та дослідженнями сучасників;

 

– ми і наш Звичай – з тих пір, відколи ми себе пам’ятаємо;

 

– Звичай – це спосіб життя від народження і до смерті. Це неписаний щоденний закон, який охоплює все у людському житті;

 

– канонізувати або спрощувати звичай не потрібно;

 

– Звичай – доцільний, природний і простий – це система знань, яка постійно доповнюється життям, але його основи – незмінні;

 

– Звичай формує свідомість та дію в ім’я правдивого життя;

 

– етика, закони, віра побудовані на Звичаї, але вони, на жаль, часто нищать Звичай, декларуючи, регламентуючи, підмінюючи його;

 

– де забувають Звичай, там живуть у брехні, насильстві, стражданні і злиднях.

 

Сім’я, Родина і Рід – в основі Звичаю: родова пам’ять – до сьомого коліна; пошана та повага до Матері, Жінки до людей, роду та народу; родинна обрядовість від народження до смерті; природне, народне виховання; здорове харчування, народна медицина; виховання працею; виховання гідності, самодостатності і патріотизму.

 

Козак-звичаєвик – це власник, кооператор. Значення землі для Звичаю: – українці – землеробська нація, а отже – творяща, даюча життя, гуманна, мирна, тому відноситься до Землі, до Природи як до Матері. Це і сформувало духовність нації;

 

– Козак – це власник земельної ділянки (дачної, присадибної – ця земля продається). Вся інша земля належить громаді і не продається;

 

– Козак – підприємець: має свою справу, живе своєю працею, спорідненою працею;

 

– козацька кооперація – взаємодопомога, спільна діяльність, розподіл статків згідно внеску;

 

– іноземці не можуть бути власниками на території України. Власниками на території України можуть бути тільки її громадяни.

 

Самозахист громади, роду, сім’ї і себе: наявність особистої, традиційної козацької та сучасної зброї (на законній основі); козак – це сучасний воїн, захисник. Дух та знання молоді формуються звичаєм; козацтво без молоді – не козацтво; служба Громаді, Землі-Матері, свідома підлеглість вибраній владі.

 

Козак-звичаєвик: – думає, розмовляє, співає рідною мовою;

 

– відроджує календарну та родинну обрядовість, свята, згідно природного, космічного календаря;

 

– створює українське середовище;

 

– пізнає рідний край теоретично і практично;

 

– постійно навчається (Звичай, історія, культура, наука, мистецтво, музика і професійні знання). Практичність, доцільність і природовідповідність знань;

 

– дбає про своє здоров’я та сім’ї (фізкультура, спорт, походи, чистота, охайність та здорове харчування);

 

– проводить активне громадське життя – є громадянином та особистістю;

 

– живе у ритмі з Всесвітом, Сонцем, Водою, Землею.

 

Звичаєва держава: світоглядні основи, закони держави та мораль народу ґрунтуються на Звичаї; козак має право на найвижчу владу або делегує це право більш достойному через народне віче; обов’язковий контроль з боку товариства та громади над обраною владою, її звітність і відповідальність за козацьким Звичаєм; постійна змінність старшини.

 

Віра: – в товаристві дотримуються віротерпимості (є різні віри і різне розуміння однієї і тієї ж віри);

 

– на Бога надійся, а до берега гребися;

 

– забобонність віри – це шлях унікуди, і є знищенням самої ж віри;

 

– козаку-звичаєвцю не потрібні посередники між ним і Богом, і козак не перекладає свою відповідальність за свої помилки на Бога, не просить прощення, а бере відповідальність за це на себе і відпрацьовує або відшкодовує заподіяне;

 

– люди – богоподібні, самодостатні, тому що вони мислять, творять, мовлять, люблять і працюють;

 

– козак – вільна людина, господар, а не раб-споживач, який живе одним днем і нищить все живе на землі і саму Землю;

 

– віра і знання поруч повинні йти;

 

– віра – це стан душі, особистий позитивний досвід, оптимізм;

 

– вірити необхідно – в своє призначення на цій Землі, одне одному, в свій Рід, Нарід, у свою Землю. Звичай – це основа для правдивої віри.

 

Козацьке побратимство: взаєморозуміння, взаємодопомога, взаємопожертва в ім’я громади, роду, сім’ї і побратима; спочатку думка і справа, а потім слова, слова та справи не розходяться між собою, бути вірним Слову. Без праці і вдосконалення себе Волі і Правди не здобудеш; не піддавайся спокусам (чини, влада, кошти, маєтності, безмірні задоволення).

 

Наведемо прадавні карби наших предків сучасною українською мовою. Козацькі заповіді: землі своєї не віддавати, а чужої не брати; жити у відповідності з природою; пам’ятати свій рід до сьомого коліна, героїв свого народу і героїчні події; вирішувати всі питання Колом, Вічем і Радою; землі не продавати. Зберігати право власності по спадковості. Надавати в оренду; із кращих щороку вибирати до влади і свідомо їм підкорятися; даному слову бути вірним; бути в злагоді та єдності в сім’ї, в роду і народом; взаємодопомога один одному та в громаді; не зраджувати свої звичаї, традиції, духовність, мову і віру предків наших; відроджувати побратимство та самооборону громади (образа або зрада товариша – найтяжчий гріх); без праці і боротьби волі не здобудеш; краще бути мертвим ніж рабом; не піддаватись спокусам ворогів (кошти, чини); щоб слово не розходилося зі справою; не втрачати гідності людської, любові до рідного; нічого не залишати ворогам; берегти пам’ятки нашої духовності та історії; жити своєю працею; відкритість і звітність отаманів, гетьманів перед товариством і громадою (своєю власністю і життям платять за гріхи) [9].

 

Отже, Україна – прикордонна країна між Європою та Азією, ментальність яких проявляється в агресивній ідеології споживача-завойовника.

 

Наша хліборобська вдача виросла на спорідненості праці з бережливим відношенням до природи на постійному місці проживання. Тому у своєму житті й діяльності хлібороб споконвіку стверджує правду та волю в особистому та громадському житті. Артільно-міщанська ідеологія сусідів користується договірною правдою, тому від початку вона має насильницький, споживацький характер, у центрі якої покладена система боротьби за виживання у підкоренні слабших сусідів для грабунку та рабства.

 

Хліборобська вдача виробника творча, самозабезпечуюча в економічному та духовному плані, похідна від єднання людини з природою.

 

Духовною основою в українців були завжди звичаї та традиції.

 

Український козацький звичай сягає у глибину тисячоліть і стверджується у багатьох проявах. Один із них – ритуальне дійство, яке у наших далеких пращурів проявляється через входження людини у відповідний стан уяви, роздумів, переконань, дії, що формувало також вдачу українців.

 

Джерелом звичаю та подальшого його відтворення є спорідненість людини з природою, спільна праця в громаді, календарні, родинні свята, справедливі відносини у громаді, народне мистецтво, музика, пісня, танці, малярство.

 

Одним із зразків давньої звичаєвості є ритуальний розпис на трипільській кирилиці. Це мистецтво підтверджує високоенергетичне сприйняття цілісності світу нашими пращурами. Вони відносили досконалі форми взаємодії людини з цілісною основою світу – це також було підґрунтям звичаєвого укладу життя праукраїнців. Саме звичаї для українців є основою для їх духовного та економічного існування серед назавжди доброзичливих сусідів. Тому сучасне козацтво в Україні повинно невтомно працювати над утвердженням своєї історичної спадщини у сьогоденні і стояти на стороні своєї нації. Козаки – це воїни в боротьбі за справедливість і волю.

 

Література

 

1. Гайдай Г. Козацький Суд // Український світ. – 1996. – №1.

 

2. Гуржій О. Право в українському козацтві. – К., 1994.

 

3. Грозовський І. Козацьке право // Право України. – 1997. – № 6. – С. 76–80.

 

4. Грозовський І. Звичаєве право Запорізької Січі // Радянське право. – 1991. – № 10. – С. 58.

 

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К. : Вища школа, 1994.

 

6. Дністрянський С. Звичаєве право. – Л., 1902.

 

7. Збірник наукових статей “Звичаєве право Запорозької Січі” – Запоріжжя, 2010.

 

8. Костенко Л. Записки українського самашедшого. – К. : ХХІ століття, 2011.

 

9. Лозко Г. Велесова Книга – волховник / Переклад, дослідження, оригінальні тексти та словник на 8500 слів. – К. : “Такі справи”, 2002. – 368 с.

 

10. Петров И.В. Государство и право древней Руси – С.П.Б., 2003.

 

11. Руська правда (Хрестоматія з історій держави і права України Т.1).

 

12. Ромовська З. Українське цивільне право. – К., 2005.

 

13. Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права – СПб., 1903.

 

14. Слабченко М. Соціально-правова організація козаків. – К., 1927.

 

15. Товстопльотов В. Суд у Запорозьких козаків // Юридичний вісник України. – 1996. – № 18.

 

16. Цивільне право України: Академічний курс: підруч. у двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К. : “Ін Юре”, 2003. – 520 с.

 

17. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3 т. Т. 2 / Д.І. Яворницький. – К. : Наук. думка, 1990. – 557 с.