Вдершись у 10 столітті христосової ери в Україну, жидохристиянство починає винищувати передусім вищу касту, еліту українців, касту Волхвів, як свою смертельну конкурентну силу.

Для свого закріплення в Україні християнська орда докладає всіх зусиль, щоб усунути й другу вищу касту, на яку спирались Волхви. Це каста воєначальників, каста Косаків, не козаків. Вищий щабель керівництва українським суспільством – щабель касти косаків – від початку християнізації України посідають іноземні найманці, варяги.

Вища каста косаків, залишившись без керівництва (найвищої касти волхвів) та без органічного зв’язку з нижчими кастами, – українським народом, – може протестувати проти християнської орди в Україні лише своїм відходом у пониззя Дніпра, в Запоріжжя, де пізніше відійде у Царство Духа Предків український цар-язичник Святослав. Ця назва – відхідники або уходники – зберігається за українськими язичниками-протестантами всі століття існування Січі, незалежно від того, щ? саме спонукало їх до протесту і відходу: насильство над предківською вірою чи соціальний гніт. Відступаючи за Дніпрові пороги, українські косаки опановують цю стратегічно важливу місцевість, беручи під свій контроль перевалочну базу (Дніпрові пороги) найважливішого торгівельного шляху середньовічної Європи. Християнізмові не вдається повною мірою усунути українську національну еліту – косацтво. Косацтво бере під свій контроль найпотужніший економічний важіль – транспортну артерію, Дніпро. З огляду на це можемо назвати українське косацтво першим Язичницьким Орденом. Перші католицькі ордени мальтійців і тамплієрів лише через 300 років після косаків дотумкають, що, досягнувши звільнення гробу Ісусового від мусульман, можна крім цього ще й непогано заробити, пропонуючи охоронні послуги торгівельним караванам, що прямують з Азії до Африки через землі, захоплені хрестоносними орденами, по суті ордами.

Академік Михайло Грушевський («Історія України-Русі», том 1, розділ 7) аналізує тогочасні обставини та перерозподіл сил:

«... Умовами київських князів з Візантією підтверджується, що торгівельні вигоди становлять головний предмет і зміст, альфу і омегу дипломатичних зносин. Руські князі і бояри – одночасно правительство і купецькі підприємства. Київська державна політика стоїть на послузі у торгівлі, а торгівля становить знову ту економічну підвалину, на котру опираються князі і правительство...»



Очевидно, що хто володіє Порогами, той володіє Дніпром. А хто володіє Дніпром, той, здебільшого, володіє Україною.

Забезпечивши вчасно свою економічну базу, косацтво створює на Запоріжжі Січ як духовно-мілітарну базу українців для взяття реваншу, для перемоги над ворогами. (Вражий хребет – христосістична партія.) Відтоді Січ – кістка поперек горла ісусівців.

Християнізм зосередить усі свої сили на християнізації Січі, а потім і на її знищенні. Серце Січі (остров Хортиця на Дніпрі нижче порогів) піде по руках і, зрештою, буде продане за немалу суму. Ким продане серце Січі, ця фортеця українського незламного духу? Кому продане? За яку суму грошей, якщо таку взагалі можна обчислити? Продане косаками? Змилуйтесь, косаки християнізувались остаточно гетьманом Сагайдачним і стали не якимись там косаками, а соврімєнними козаками! Серце Ісуса і серце жиДіви Марії для них важливіші за серце Січі! Козаки двічі, фактично без бою, здадуть Січ: спочатку Стару Січ царю Петру-1 (за місяць до Полтавської битви), а потім і Нову Січ – цариці Катерині-2 після скасування нею гетьманства. А щоб і духу не було косацького войовничого на войовничому Запоріжжі, Катерина-2 (для прищеплення козакам смиренності й невойовничості) подарує Хортицю німецькій християнській секті меннонітів. Серед інших сект менноніти відрізняються своїм надзвичайним несприйняттям військової служби. Менноніти продадуть подарунок цариці Катерини-2 за незвичайно круглу суму царю Миколі-2. Тарас Шевченко не дожив до часу трансконтинентальної торгівлі українськими землями на українських землях, та ще й торгівлі без участі самих українців. Бо якби дожив, то подав би цілковито в іншій редакції свої слова:

«Поля твої запродані жидові, німоті. Сини твої на чужині, на чужій роботі».

До цієї теми ще повернемось і розглянемо в логічній послідовності феномен Січі, а також фатальну операцію на її серці – Хортиці.

Контрольовані християнізмом українські історики намагаються показати запорізьке косацтво саме як козацтво, як заснований Дмитром Вишневецьким-Байдою в 16 столітті (на противагу орденам католицької церкви) Орден православної церкви. Насправді історичним корінням козацтва є його антихристиянська, власне косацька, а не козацька суть, закладена ще попередниками Святослава Завойовника, а пізніше й ним самим. «Православіє» (грекоортодоксна фракція христосістичної партії) через свій владний вплив і надання привілеїв охристосеній старшині, власне козацькій старшині, підпорядкувало собі Запорізьку Січ. Змогло перетворити її (після захоплення патріаршого Константинополя-Цареграда турками в 15 столітті) на православний Орден для війни з турками-мусульманами; а після укладення православно-католицької унії в 16 столітті – на православний Орден для боротьби з унією і католицизмом.

Ми зустрічалися з точкою зору деяких авторів (наприклад, Канигіна) на те, що Гоголю вдалося стати видатним письменником завдяки своїй причетності до масонства, з відповідною підтримкою письменника цим масонством. Тут, звичайно, треба врахувати, щ? мається на увазі під масонством: якщо членство в якійсь із масонських лож, то це поверхове визначення причетності до масонства і вказує лише на чиюсь причетність до таємного товариства, а не на предмет масонерії-будування.

Саме фанатичний малорос Ніколай Гоголь (див. «Тарас Бульба», розділ 3) озвучив умову (обставину), визначальну при вступі новачків до Січі; обставину, що перетворює українського косака (вожака нації) на християнського козака (п’яного розбишаку) і стає початком трагічного падіння як самої Січі, так і всієї України. Січ для України була останньою надією на незалежність. Ця обставина – «перехрестись!» – підкреслена Гоголем майже 200 років до нас, з особливим ентузіазмом сприйнята істориками і обсмоктується донині.

Знаємо про істинну суть масонства, що полягає в розбудові фарисейського невидимого храму Соломона. В ньому фарисеї – жерці; а всі християнізовані народи – рядові прихожани. Тому бачимо Ніколая Васільєвіча Гоголя істинним фарисеєм і масоном через наше знайомство з його «Тарасом Бульбою». Професор кафедри історії Петербурзького істинно «православного» університету Ніколай Гоголь з метою маскування називає свій твір «Тарас Бульба», тоді як весь його зміст пропонує іншу назву: «Запорізька Січ – Орден православного християнізму»...

Бульба не просто полковник, він – воістину «православний» полковник. Бульба воює не за Україну, а за віру «православну». Його сини, старший Остап і молодший Андрій, навчаються у «православній» бурсі... Вирушаючи з синами на Січ, полковник Бульба каже: «Тепер благослови, мати, дітей своїх!.. Щоб стояли за віру Христову, а як ні – нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі!» (див. «Бульба». Абзац 7 перед закінченням розділу 1).

Та ми й раніше чули це несамовите сичання «щоб і духу не було!» Це слова цариці Катерини-2 стосовно українців. Ці слова Гоголь як придворний професор історії добре знає, а як придворний письменник – зобов’язаний повторити.

Прибувши з синами на Січ, Бульба відповідно до історичної послідовності (професор історії Гоголь потурбувався про все) підбурює запорожців спочатку до походу на невірних бусурман, турків-мусульман. Потім напрям змінюється – на «католицьких недовірків» поляків. Вирушали з Січі в похід, тільки поцілувавши хреста в тутешній церкві. В поході проти католиків Бульба дізнається про Андрієву зраду «рідного» «православія» на користь мерзотного католицизму і, як істинний присяжний «православний» Ісусівець-хрестоносець, вбиває одного сина на очах у другого: «... Тату! Та це ж наш Андрій!» – «Я тебе породив, я тебе й уб’ю!»...

Ми не можемо казати про доцільність існування такого Ордену, надто про якусь його славу для України. Якщо він приносив славу, то тільки жидо-християнському «православію». Не виправдовує Орден його подібність до орденів католицизму – мальтійців, тамплієрів, тевтонів. Католицькі ордени засновані початково як християнські. Та, здобуваючи нові землі для попа римського, вони не забувають про свою національну причетність, сприяють розширенню життєвого простору для своїх націй – французької, італійської, іспанської, англійської, німецької. На противагу їм Запорізька Січ (початково  український Язичницький Орден) стала Орденом «православія» і прискорила катастрофу української нації.        

(Ст. 2 – 6)  

            Почнемо розглядати українську катастрофу саме від часів неофіційного, підпільного, підступного проникнення Христосової орди в Україну. Почнемо за декілька століть до офіційного просвітлення українців «світлом» Христосовим, до просвітлення пекельним вогнем, запаленим Володимиром (попри рішучий опір українців). Запаленим для ганьби українців.

Шукаємо початок християнізації України, а значить і початок перетворення косацтва на мілітарну опозицію щодо християнізму – Запорізьку Січ. Звертаємо допитливий погляд у майже непроглядну темряву княжих часів... Це часи перших, історично підтверджених, інфікованих вірусом християнізму князів Аскольда і Діра. Вони розірвані (киянами) на шматки за спробу християнізувати Україну; за іншими даними – також розірвані на шматки, але вже рукою князя Олега в покарання за узурпацію влади в Києві.

Чому кажемо про декілька сотень років і непроглядну темряву в історії України до офіційної християнізації, а не про точну кількість років? Тому що, увірвавшись до України, християнізм вирубує під самий корінь всю історичну спадщину України. Спадщину у вигляді древніх письмен, таблиць, книг, скульптур; і основне, – винищує українських волхвів як носіїв неписаних, таємних знань. Натомість християнізм в особі монахів-літописців ростить і водночас толочить (заплутує) паростки христо-упосліджених бур’янів-літописів. Невипадково (внаслідок толочення української історії) сучасним «світилом» української христо-упослідженої історичної науки є не хто інший, як осоружний академік Толочко. Внаслідок толочення ми знаємо процедуру оголошення Ісуса сином божим, а також суму грошей, отриманих римським імператором від александрійської церкви за проголошення Марії богородицею (богинею), але не знаємо, що відбувалось в Україні протягом п’яти століть після «синів божих» та «богородиць».

Академік Михайло Грушевський вважає, що всі численні літописи української княжої доби є всього-на-всього компіляцією одного літопису – створеного Нестором-літописцем. На думку Грушевського, точному встановленню хронології дохристиянського періоду заважає існування не одного Аскольда, а двох Аскольдів. Мусимо зважати на цілком справедливе зауваження Грушевського, зроблене у фундаментальній праці «Історія України-Русі», том 1, розділ 7:

« ... Історія початків Київської держави належить до найтяжчих питань всесвітньої історії, не так через брак відомостей, як завдяки традиції, з котрою й досі наука не може собі ради дати. Розумію тут нашу київську літопис з її оповіданнями про початки Київської держави...»

Чому історія княжої доби є найтяжчим питанням не української, а всесвітньої історії? І що це за вказана Грушевським традиція? Знаємо – це небачене звірство жидо-християнської орди щодо всього нехристиянського, національно-самобутнього, особливо первісного, арійського, українського, з одночасним запровадженням християнсько-літописної традиції фальшування, перекручування і спекулятивного прилаштування української та світової історії до потреб нового світового (вистражданого Ісусом і фарисеями) порядку.

Слушну пораду дає академік Василь Ключевський «Курс русской історіі», лекція 5:

            « ... Не шукайте в бібліотеках Початковий літопис – вас можуть не зрозуміти і перепитати: «Який список літопису потрібен вам?» Тоді й ви будете спантеличені. Досі (початок 20 століття. – прим. Авт.) не знайдено жодного рукопису, в якому Початковий літопис був би поміщений окремо в тому вигляді, в якому він вийшов з-під пера древнього упорядника. У всіх відомих списках він зливається з оповіданнями його продовжувачів, що в пізніших зведеннях доходить звичайно до 16 ст. Якщо хочете читати Початковий літопис у найдревнішому його складі, візьміть Лаврентіївський список 1377 року або Іпатіївський список початку 15 століття. Перший зберігався в монастирі Різдва, другий – в Іпатіївському монастирі...»

            Академік Ключевський тільки підтверджує нашу оцінку історіографії, очоленої монастирськими Ісусівцями-«свято»писцями. Не дивує, що солідні історики змушені у своїх дослідженнях звертатись до свідчень іноземних (ворожих щодо хозарського «православія» – арабських, протестантських, семіто-католицьких, китайських) джерел і постійно звіряти з ними вітчизняні літописи, потолочені «охайними» христосівцями.

(Ст. 9 – 10)